22
Розділ 1. Стан наукового опрацювання проблеми та джерельна база дослідження
1.1. Характеристика наукової літератури за темою дисертації та категоріальний апарат дослідження
Для характеристики історіографічного масиву, що стосується дисертаційної роботи, вбачається найдоцільнішим використати територіально-хронологічний принцип його розподілу. В даному випадку запровадження такої практики здається доречним, оскільки наукові твори, що охоплювали б у цілому предмет нашого дослідження, відсутні. У різні часи науковці більш-меншою мірою торкалися лише окремих питань оподаткування на українських землях. Тому, аналізуючи стан наукового опрацювання проблеми, ми маємо здебільшого зосереджуватися на літературі, що відображає цей показник у межах обраного об’єкту дослідження. Тобто висвітлює загальні тенденції історичного розвитку фінансово-правових відносин і системи оподаткування на українських землях. Для цього вважаємо доцільним виокремити чотири умовні блоки, що концентрують у собі відповідні публікації науковців Російської імперії, української думки національно-демократичної спрямованості, а також радянської історіографії та новітніх вітчизняних і закордонних досліджень останнього десятиріччя ХХ – початку ХХІ ст.
В Російській імперії вивчення науковцями різноманітних фінансово-правових питань почалося майже на сторіччя пізніше, ніж у Західній Європі. Це було пов’язано з дещо повільнішим розвитком тут економічної інфраструктури, яка б вимагала формування відповідних їй адміністративно-фінансових органів держави. Якщо французькі, англійські, австрійські, німецькі дослідники мали фінансово-правові напрацювання вже у ХVІІ ст., то в Росії подібні наукові розвідки почали з’являтися лише у 40 – 50 рр. наступного сторіччя. Серед них найзначніші належали перу професорів І.Горлова [74], і Ф.Мільгаузена [97]. Але найбільш плодотворним періодом розвитку науки російського фінансового права став час після скасування кріпацтва до 1917 р. В останню третину ХІХ ст. та на початку ХХ ст. вийшли у світ як перші комплексні дослідження податкової системи Російської імперії [96, 100, 108, 109, 122, 159,], так і роботи монографічного характеру, що стосувалися вивчення особливостей стягнення окремих різновидів державних податків [110, 121, 132, 136, 142, 148, 157]. Ці праці були пов’язані з іменами таких відомих на той час юристів, як М.Алексєєнко, М.Гредингера, А.Гурьєва, В.Лєбєдєва, Д.Львова, Е.Нольде, І.Озерова, Н.Терського, Г.Федченка, Н.Шельгунова. Разом з тим варто зазначити, що спеціальних юридичних досліджень, присвячених особливостям організації та діяльності фіскальних органів на етнічних українських землях, тоді ще не здійснювалося. Лише окремі публікації належали перу практичних працівників російської податкової адміністрації, які здійснювали свою службову діяльність в українських губерніях, і таким чином спиралися, насамперед, на місцеві джерела. Це роботи начальника податного відділення Київської казенної палати П.Гаврика [117] і керівника Харківського губернського управління акцизних зборів Ф.Несмєлова [140].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
Адже всі з таких відомих людству форм державних утворень і міждержавних об’єднань, як етнічна держава (протодержава), імперія, національна держава (унітарна, федеративна), конфедерація, були притаманні історії українського народу, який при цьому не завжди мав можливості для власного державотворення. Але його правова культура попри що продовжувала розвиватися, оскільки нереалізований потенціал української національної правотворчості тривалий час зберігався у народній правосвідомості. Таким чином, питання про формування української правової традиції в галузі оподаткування доцільно розглядати в безпосередньому зв’язку із цими юридичними категоріями, що вимагає окремого наведення їхнього визначенні в тексті дисертації.
Так, на думку, Н.Оніщенко, правова культура – це обумовлений всім соціальним, духовним, політичним і економічним устроєм стан правового життя суспільства, що виражений в досягнутому рівні розвитку правової діяльності, юридичних актах, правосвідомості і в цілому у рівні правового розвитку суб’єкта (людини, різних груп, всього населення), а також ступені гарантованості державою і громадянським суспільством свобод і прав людини [61, с. 687].
У свою чергу Н.Осипова і О.Тихомиров вважають, що правосвідомість – це форма суспільної свідомості, яка відображає ставлення суб’єктів правовідносин до чинного права та похідних від нього правових явищ. Саме через правосвідомість відбивається не тільки стан правових відносин, а й тенденції їх змін [62, с. 48].
Отже, враховуючи, що слово „традиція” в його буквальному перекладі з латини означає „передача”, звернемо увагу на елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних групах. Примітним є те, що ці явища охоплюють всі об’єкти соціальної спадщини: матеріальні та духовні цінності, процес соціального успадкування, його способи. Тобто в широкому розумінні як спадкові культурні елементи традиціями виступають суспільні установки, стереотипи і норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди, морально-етичні правила, релігійні канони, технології господарювання, побутові устої тощо.
З огляду ж на роль традиції у правовій системі А.Завальний виокремлює такі її різновиди, як традиція в доповнення до закону або правова і традиція крім закону або неправова. На його думку, перша з них відіграє найважливішу роль, слугує з’ясуванню смислу тих термінів та фраз закону або судового рішення, які застосовані в особливому. Такому, що відрізняється від загальноприйнятого, значенні. Друга ж регулює неправову соціальну сферу. Крім того, правова традиція є поняттям значно ширшим, ніж правовий звичай. Адже останній – це лише обумовлене характером народних поглядів та історично складене шляхом багатократного повторення окреме правило поведінки, що отримує визнання держави і забезпечується її примусовою силою. Тобто правова традиція і правовий звичай співвідносяться між собою, як форма і зміст, і таким чином проблематика традицій у праві виявляє себе більше всього при обговоренні змісту правової культури [55, с. 687].
Традицію вважає похідним поняттям від поняття культури Ю.Оборотов. Визначаючи традицію як загальний родовий досвід культури, що набув сталого характеру і закріплений у певних стереотипах та правилах культурної діяльності, а новацію як відхилення від традиційного досвіду, зв’язане з його творчим розвитком, цей дослідник, разом з тим, виокремлює традиції праворозуміння. Останні ним пов’язуються з таким явищем, як етноцентризм і знайшли своє відображення, по-перше, в ідентифікації права з державою; по-друге, в ідеалізації правової норми, по-третє, в уособленні права як зводу норм (кодекси, закони) [143, с. 79, 81]. Вважаємо, що погляд на традицію саме під таким кутом зору дозволив Ю.Оборотову здійснити вдалі визначення деяких теоретико-правових категорій, які стосуються й нашого дисертаційного предмету.
Отже, з огляду на хронологічні рамки дисертації, маємо визначати й межі української етнічної території: у ІХ – ХІV ст. – це землі племінних об’єднань полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців, Київської Русі й Галицько-Волинської держави; в ХV – ХVІІІ ст. – це території руських князівств та воєводств у складі Литовсько-Польської держави, Запорізької Січі й Гетьманщини; в ХІХ – на початку ХХ ст. – це Волинська, Подільська, малоросійські і новоросійські губернії Російській імперії, а також Галицьке намісництво, територія Буковинського крайового президентського правління і русинські комітати Австро-Угорщини; в 1917 – 1920 рр. – це державна територія Західноукраїнської Народної Республіки, Української Народної Республіки, Української Держави.
Поруч з цим варто пояснити й деякі інші особливості застосування термінології в ході нашого дослідження. Зокрема, якщо, за сучасним визначенням В.Нагребельного, оподаткування – це законодавчо врегульований процес встановлення і утримання податків у країні, визначення їхніх розмірів і ставок, відповідних об’єктів та кола юридичних та фізичних осіб, які підлягають оподаткуванню, а також порядок справляння (сплати) податків [60, с. 281 – 282], то, наприклад, висвітлюючи фіскальні функції посадових осіб на руських і українських гетьманських землях у хронологічних межах дисертації, застережемо, що такі усталені на сьогодні категорії фінансового права, як „податок” чи „мито” в їхньому ретроспективному застосуванні мають дещо інше смислове навантаження.
Отже, вважаємо цілком оправданим підхід дослідника фіскальної політики Російської імперії В.Саксонова, який звертає увагу на те, що у часи нерозвиненості грошового обігу і недосконалої системи побудови фіскальних органів досить поширеною була не тільки грошова, а й натуральна форма сплати податків. Тому, по суті, дослідники таких історичних періодів мають справу скоріше з так званими „податями” і „зборами” [175, с. 45]. З огляду на це у нашому дослідженні термін „податок”, на відміну від слів „подать” або „повинність”, використовується у тих випадках, коли потребується зауважити на його узагальнюючій семантиці, як обов’язковому наданню державі грошових та натуральних ресурсів унаслідок дій її фіскальних органів. До того ж окреме уточнення, на наш погляд, доцільно зробити стосовно використання терміна „данина”, як специфічної форми збирання податків. Адже, на відміну від податі, данина – це натуральні або грошові побори з переможених на користь переможців, які у відповідних обставинах виконують різну роль [69, с. 10].
Таким чином, на підставі наведених формулювань проміжних теоретико-правових категорій, що стосуються предмету нашого дослідження, визначимо сутність поняття „українська правова традиція у сфері оподаткування”. У нашому розумінні, це невід’ємний елемент правової культури українського народу, який проявляється через наступництво його національній правосвідомості і відбиває особливості звичаєвих, прецедентних та законодавчих правовідносин, що склалися на етнічній українській території у процесі встановлення суспільно визнаного порядку виокремлення матеріальних засобів для утримання апарату публічної влади.
Таким чином, корпус наукової літератури, використаної для забезпечення теоретичної, а також певною мірою інформативної частини дисертаційної роботи, незважаючи на свої досить широкі хронологічні та галузеві межі, свідчить про недостатню вивченість теми дослідження, що знаходила своє висвітлення лише побіжно.
1.2. Система джерел права та їх класифікація
Особливості предмету дослідження та його категоріального апарату зумовлюють необхідність окремих уточнень з боку дисертанта й стосовно таких усталених в історико-правовій науці понять як „джерела права” й „джерела дослідження”. Адже як форми права його юридичні джерела, в тому числі у сфері оподаткування, мають виключно державні витоки. Це пояснюється тим, що офіційні способи вираження і закріплення норм права встановлюються лише публічною владою, є продуктом її творчості або визнання нею вже існуючих правил суспільної поведінки, їм надається загальнообов’язкове значення у межах території певної держави. Враховуючи ж те, що українська правова традиція у сфері оподаткування формувалася в складі не однієї, а декількох держав, варто звернути увагу й на загальносоціальні джерела права – економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори історичного розвитку суспільства українських етнічних земель, що, за влучним висловом О.Скакун, „породжують і об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм” [90, с. 334].
Отже, у нашому дослідженні загальносоціальні джерела права відіграють особливу роль, оскільки аналіз їхнього впливу на зародження і розвиток правосвідомості українського народу дозволяє висвітлити й характерні риси процесу формування правової традиції у сфері оподаткування, яка в 1917 – 1920 рр. нарешті була втілена у національному державотворенні.
Таким чином, з одного боку, систему юридичних джерел права, що стосуються визначеного предмету нашого дослідження, складають такі класичні, з точки зору теоретико-правової науки, форми права, як правовий звичай – санкціоноване й забезпечуване державою правило поведінки загального характеру; правовий прецедент – об’єктивоване рішення органу держави у конкретній справі, обов’язкове при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ; нормативно-правовий договір – об’єктивоване, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечуване державою; нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави і органу самоврядування, в якому закріплено забезпечуване державою формально обов’язкове правило поведінки загального характеру [63, с. 171 – 172].
Серед правових звичаїв, що регламентували сферу оподаткування, доцільно вказати на норми, передані усною народною творчістю і зафіксовані в літописних зводах, закріплені у кодифікованих збірках Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, а також оформлені в інституті чиншового права, чинного на українських землях до кінця ХІХ ст. [147, с. 16 – 17]. Юридичні прецеденти у податкових справах були поширеними в українських містах, де існували органи місцевого самоврядування на німецькому праві, увійшли до тексту „Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Зразком нормативно-правових договорів, що містили в собі, разом з усім, і норми урегулювання податкових правовідносин, варто вважати угоди українських гетьманів з московськими царями ХVІІ – ХVІІІ ст.ст., конституційний пакт про утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії 1867 р., Акт злуки між УНР і ЗУНР 1919 р. та інші. Але найвагоміше значення серед джерел права, діючих у сфері оподаткування, мають нормативно-правові акти, до числа яких ми відносимо відповідне законодавство (в широкому значенні) всіх державних утворень, хронологічно належних до об’єкта дослідження.
З іншого боку, за визначеною методологією дослідження, його джерельну базу складає комплекс всіх письмових свідоцтв, в тому числі й нормативно-правового характеру, що несуть в собі інформацію стосовно дисертаційного предмету. Тому в нашому дослідженні для характеристики його джерел використовується класифікація, що є типовою при здійсненні будь-якої історичної наукової роботи. Серед класифікаційних комплексів джерел вказується на архівні матеріали, опубліковані документи, періодичну пресу; мемуарну літературу.
Третім блоком у дисертаційному дослідженні виступають джерела, що представлені періодичними виданнями. Здебільшого це газетні матеріали доби українських визвольних змагань 1917 – 1921 рр. В їхньому числі використано офіційні друковані органи Центральної Ради [25], міністерств Ради Народних Міністрів [19], гетьманського уряду [21], Директорії УНР [18], а також численні суспільно-політичні і громадсько-культурні періодичні видання, які виходили тоді в Україні [20, 22, 24, 26]. Серед їхніх публікацій насамперед нами використовувалися оригінальні тексти ухвалених нормативно-правових актів та їхні правничі коментарі, а також історична інформація – кореспондентські інтерв’ю і репортажі про важливі політичні події.
Важливими джерелами нашого дослідження є мемуарна література, що складає останній четвертий їхній блок. Серед них окремої уваги заслуговують особисті спогади, що стали основою для творів голови першого уряду УНР і першого голови Директорії УНР В.Винниченка [39], практикуючого в 1918 – 1919 рр. адвоката А.Гольденвейзера [40], Міністра закордонних справ гетьманського уряду Д.Дорошенка [71], Голови Ради Народних Міністрів УНР І.Мазепи [41], працівника Міністерства закордонних справ УНР А.Марголіна [42], Головного Отамана УНР С.Петлюри [43], гетьмана Української Держави П.Скоропадського [44], Генерального писаря Генерального Секретаріату Центральної Ради, Міністра внутрішніх справ УНР П.Христюка [46], Міністра земельних справ Директорії УНР в 1919 р. М.Шаповала [47].
Отже, весь комплекс джерел, серед яких архівні документи, що вперше уводяться до наукового обігу; документи, опубліковані в тематичних збірках; періодична преса; мемуарна література, дозволили в основному виконати дослідницькі завдання. Разом з тим аналіз джерельних блоків, що мали місце в дисертації, свідчить про подальшу можливість їхнього розширення.
MMarkMMark